Слово, чому ти не твердая криця...

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

Жанр – громадянська лірика.

Тема — звернення до слова, як до могутньої зброї в руках людини.

 Ідея — уславлення міцної зброї, тобто слова, яке в умілих руках перетворюється на меч. Ліричний герой звертається до слова, як до єдиного, що може її захистити, чим вона може добитися справедливості. Лірична героїня прагне удосконалити його й передати «месникам дужим».

Художні засоби:

·          епітети: твердая(криця); гострий, безжалісний (меч); вражі (голови); щира, гартована (мова); (зброя) іскриста; невідомих (братів); месники (дужі); хворі (руки);

·           метафори: слово — «зброя іскриста», «єдиная зброя», «меч на катів», «щира, гартована мова»; присутні звернення до слова.

Римування – парне.

Віршовий розмір – чотирьохстопний дактиль.

Твір побудований на персоніфікації: до свого слова авторка звертається як до живої істоти, порівнюючи його з гострим мечем та іскристою зброєю. Система вдало дібраних епітетів допомагає створити образ, який став символом не лише поезії Лесіної поезії. Поетеса вважає, що її слово може бути «мечем на катів» не лише в її руках. І коли не залишиться сил у неї, нові месники підіймуть зброю і кинуться одважно до бою: «Зброя моя, послужи воякам краще, ніж служиш ти хворим рукам!» Леся Українка розуміє, що боротьба буде нелегкою, будуть поразки і страшні жертви, але це не лякає її.

Цього вірша Леся Українка написала 25 листопада 1896 року, після того, як у 1984-1985 роках у додаток до Емського указу з’явилися статті, які взагалі забороняли все українське. Поезія вперше опублікована у 1897 р. в журн. «Житє і слово», т. VI.